Легенда про Еміля

Колись у Львові жив один професор. Він був відомим науковцем, займався філософією, читав лекції з петрографії, мінералогії, історичної геології, брав участь в укладанні геологічного атласу Галичини.

Студенти любили цікаві лекції професора Еміля, бо ж він був затятий мандрівник і завше захоплююче розповідав про Америку та Мексику і свої молодечі пригоди серед індіанців та золотошукачів. Свій статок пан професор нажив на мексиканських нафтових родовищах, тож ко-ли повернувся із заокеанських мандрів, то став одним із найбагатших мешканців Львова. Над усім містом височіла його прекрасна вілла.

Маючи великий маєток, Еміль потурав усім своїм захцянкам. Кожно-го вечора куштував він заморські наїдки у рестораціях, опісля йшов у кнайпу та й під гальбу пива весело розповідав присутнім історії про індіанців, описував дивовижні кактуси та смішні каптури, які носять мексиканці. Так засиджувався професор у таких закладах, що вертав-ся додому лиш з когутами.

Еміля всі любили, бо, часто файно вгощаючи, взамін він нічо ніколи не просив. Так почали кликати професора до гри у карти, і той дуже швидко пристрастився. Щастило йому не завше, та через відчуття запалу рідко вмів вчасно зупинитись.  

Коли чуприна в професора зникла, і він ледве нагадував того статного чоловіка, задумався Еміль про своє життя та вирішив піти до монаха. Довго він розмовляв з бернардинцем,  і той йому сказав:

«Емілю, ти сам знаєш, що є причиною твоїх злиднів. Одумайся, чоло-віче. Ти маєш світлий розум, та час і пристрасті нещадні...»

Так спереживався Еміль після розмови з бернардинським ченцем, шо аж голова його розболілась. Поруч з монастирем була аптека «Під Угорською короною», тож по дорозі додому зайшов він туди за мік-стурою від головного болю. Було там так велично, все дихало наукою, а запахи трав було чути аж на сусідній вулиці. Дуже Емілю там сподо-балось, аж іти не хотілось.

Вдома випив помічну мікстуру та влігся на бамбетлі, вкрився коцом та й втупився в одну точку – все йому не виходили слова монаха з голови.

Опісля, Еміль ґречно намагався вернутись і до науки, і до праведного життя, та ніяк йому то не вдавалось. А коли вже його життя було на схилі, вирішив він на останні гроші замовити у майстрів ляльку- апте-каря та подарувати її облюбованій аптеці, аби та прикрашала вітрину. Дуже вже кортіло йому залишити після себе пам’ятну річ. І не дарма – ляльку, на честь професора, львів’яни лагідно назвали Мільком. Подейкують, що якщо підійти до вітрини ближче, то можна вловити, що Мільковими очима дивиться на світ бідолашна душа професора, яка й досі воліє пригод – таких, щоб і користь з них була, і потіха.