Сірники

До яких тільки методів добування вогню не вдавались люди до моменту появи сірників! Печерна людина висікала іскри з кременю і сподівалась, що в такий спосіб підпалить сухе листя.

Римляни через тисячі літ не надто просунулись вперед у способі отримання вогню. Вони стукали каменем по камені, а висіченою іскрою намагались підпалити скіпку, вкриту сіркою.

Люди терли одну об одну дерев’яні поверхні, вибивали іскру кременем, намагались піймати сонячний промінь крізь шматочок скла. А коли це вдавалось зробити, дбайливо підтримували палаюче вугілля у глиняних горщиках.

І лише наприкінці XVIII століття стало легше – французький хімік Клод Бертолле дослідним шляхом отримав речовину, яка згодом отримала назву бертолетової солі. Так у Європі в 1805 році з’явились сірники-«маканки» - тоненькі скіпки, змазані бертолетовою сіллю, які загорались після занурювання їх у розчин концентрованої сірчаної кислоти.

Винаходу перших «сухих» сірників світ завдячує англійському хіміку та аптекареві Джону Уокеру. У 1827 році він виявив, що якщо на кінчик дерев’яної палички нанести суміш із сульфіду сурми, бертолетової солі та гумміарабіка (це така в’язка рідина, яку виділяє акація), а тоді висушити усе це на повітрі, то при терті такого патичка по наждачному папері сірник доволі легко загорається.

І відповідно, необхідність тягати з собою пляшечку із сірчаною кислотою відпадає. Уокер налагодив невелике виробництво своїх сірників, які запаковував у олов’яні пенали по 100 штук, однак великих грошей на своєму винаході він не заробив. До того ж, ці сірники мали жахливий запах.

Справу фармацевта Уокера згодом розвинули, у нього було багато послідовників, адже вони намагались удосконалити сірники, одні з них були шкідливими для здоров’я, а інші після загасання довго тліли, призводячи до пожеж.

Сучасні сірники не містять сполук сірки і хлору – замість них використовують парафіни і безхлорні окисники.