До яких тільки методів добування вогню не вдавались люди до моменту появи сірників!
Люди терли одну об одну дерев’яні поверхні, вибивали іскру кременем, намагались піймати сонячний промінь крізь шматочок скла. А коли це вдавалось зробити, дбайливо підтримували тліюче вугілля у глиняних горщиках.
І лише наприкінці XVIII століття французький хімік Клод Бертолле дослідним шляхом отримав речовину, яка згодом отримала назву бертолетова сіль. Так у Європі в 1805 році з’явились сірники-маканки — тоненькі скіпки, змазані бертолетовою сіллю, які запалювались після занурювання їх у розчин концентрованої сірчаної кислоти.
Винаходу перших «сухих» сірників завдячує англійському хіміку і аптекарю Джону Уокеру. У 1827 році він виявив, що якщо на кінчик дерев’яної палички нанести суміш із сульфіду сурми, бертолетової солі та гуміарабіка (в’язка рідина, яку виділяє акація), а тоді висушити усе це на повітрі, то при терті такого патичка по наждачному папері сірник доволі легко запалюється.
Уокер налагодив невелике виробництво своїх сірників, які запаковував у олов’яні пенали по 100 штук, однак великих грошей на своєму винаході він не заробив. До того ж, ці сірники мали жахливий запах.
Сучасні сірники не містять сполук сірки і хлору — замість них використовують парафіни і безхлорні окисники.
